Словно насилие

29 марта, 10:03 NV Премиум Поделиться:

В каждой точке бифуркации, которую проходит украинское общество, тема языка вспыхивает с новой остротой. Потому что и стоит каждый раз больше

Уперше надруковано у журналі NV за березень 2025 року. Републікацію заборонено

Усе це вже було. «Ви розколюєте суспільство своєю українською мовою». Повторювалося незліченну кількість разів, і від чергового дежавю на мить можуть опуститися руки. Але знаходити в собі нові сили протистояти абсурду — теж не звикати.

Реклама

Моє українськомовне покоління почасти сформувалося з відчуттям ґетто у власному домі: від шкільного булінгу — і з боку вчителів — через вибір української як своєї головної операційної системи, від криків «Понаїхали!» і спроб зірвати зі студентки помаранчевий шалик через українську мову у вінницькому трамваї, від неможливості влаштуватися на роботу, бо відмовляєшся переходити на російську — і аж до Мовного майдану, до російської отрути про те, буцім коригування мовного законодавства спровокувало війну у 2014 році. У кожній точці біфуркації, яку проходить українське суспільство, тема мови спалахує з новою гостротою. Бо й коштує щоразу більше.

Ми, нинішнє покоління дорослих дієвців, іноді вже й не вірили, що доживемо до часу, коли російська мова в Україні стане чимось на кшталт куріння: звичкою загалом толерованою, але дорогою і маркованою усвідомленим соціумом шкідливою. Але це сталося — на жаль, коштом великої війни. І саме це продемонстрував нашумілий нещодавно кейс акторки Лариси Кадочникової (що відмовилася публічно говорити українською), за яким посипалися інші публічні висловлювання аж до звинувачень українців у «новому хунвейбвнстві» й цькуванні, до якого вдаються колишні гнані.

Якщо винести за дужки все токсичне інтернет-шумовиння, суттю лишиться одне: демонстративне публічне використання російської нині є усвідомленим жестом і ставить питання щодо його мотивів. Такі мовці чомусь не замислюються, що більше ніхто не зобов’язаний знати і розуміти російську за визначенням. Її захисники затято вигадують «мовний талібан» і власне ураження у правах, палко посилаються на Статтю 10 Конституції, однак не виявляють аналогічної пристрасті у так само гарантованому конституційно захисті кримськотатарської, гагаузької мов, або ж румейської чи урумської, які нині перебувають на межі зникнення. І виплескують із водою ще дещо, важливе й болісне.

Одного разу ми сиділи за кавою з людиною, яка нещодавно повернулася з полону. Говорили про нейтральне. Потім за сусіднім столиком змінилися люди, і новоприбулі голосно заговорили російською. І я раптом побачила, як зреагувала людина поруч зі мною на фізичному рівні: тіло сіпнулося, обличчя змінилося, ніби провалюючись усередину темряви, видимої тільки їй, пальці стиснулися і побіліли на кісточках. До неї з-нізвідки заговорила територія насильства, байдуже, на чиїх вустах вона оприявнилася, зазвучала. За хвилину людина опанувала себе і продовжила розмову, але цей протяг, який розчахує двері в немислиме, був надто відчутний.

У вільному доступі можна знайти безліч відеосвідчень: ось військовий, що, отямившись після поранення у шпиталі, не міг зрозуміти з мови лікарів, чи він не в полоні; ось жінка, релокована з окупованої території, у якої стаються панічні атаки від російської мови в публічному просторі. Емпатія та взаємна чутливість дуже допомогли би нам утримувати дух спільноти. Однак на їхньому місці часто постають неперебірливість, глухота, недалекоглядність, лінь. А часом і впертість із монструозною аргументацією російської як акту протесту — скажімо, проти «свавілля ТЦК». І так, на фронті справді багато російськомовних бійців. Але військові можуть озвучити й непублічну статистику щодо загибелей від friendly fire — бо на нулі в темряві часом стріляють на звук мови ворога.

У контексті наших мовних дискусій інколи згадують Пауля Целана, який в еміграції продовжив писати німецькою — мовою власної матері й мовою її убивць. Дослідники вважають, що він хотів змінити, перевинайти цю мову, спотворену нацизмом. Що ж, такий підхід має право на існування. Можливо, з російською зможе статися щось подібне, але для цього потрібна відстань. Час після падіння людожерського режиму, час кількох поколінь, що пам’ятатимуть мову смерті. Або географічна віддаль від абсолютно конкретної, опуклої трагедії. Але тут і зараз у демонстративному говорінні російською як жесті інтуїтивно зчитується демонстрація насильства. Або натяк на його можливість. І ми маємо право опиратися насильству, нікого за це не перепрошуючи.

Мова має свою метафізику, надто у переломний час. Це не «просто мова», якою можна поступитися для загального заспокоєння — це спосіб іменування речей і явищ у власному світі. У світі, який протистоїть організованому злу і геноциду, ословлювати свою реальність мовою цього зла щонайменше дивно. За будь-якого, навіть найгіршого, сценарію українська мова житиме в літературі — як тоді, коли це ще було сміливим контуркультурним жестом; в усному вжитку, в традиції — як у періоди окупації чи втраченої державності, коли вона була замість паспорта й кордону. Особисто я збираюся залишити по собі світ, де речі і явища названі українською. А от людей, які досі вчать дітей мови заліза й кровопролиття, ніколи не зрозумію.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV

Теги:   Русский язык Украинский язык Общество

Читать далее

Источник